?

Log in

No account? Create an account

Про культ Діоніса і Посейдона в "Слові о полку Ігоревім"
kovalskyhistor
Географія культу Діоніса і Посейдона з відомих джерел доволі широка [1]. Вивчення впливу греко-римської міфології на варварські народи є актуальним. Починаючи з розвідок М.А. Максимовича вчені почали відслідковувати культурні запозичення з греко-римського часу, які знайшли своє відображення в поетиці [2], в сюжетних компіляціях [3] і в релігійних культах [4].  При цьому слід зауважити. що роботи [1, 2, 3] не  є науковими в строгому розумінні. Вони є тим пізнавальним фоном (інший термін «мысли вслух») який втягує як магніт довільний перелік конструкцій, що задовольняють якомусь причинному чи синхронічному зв’язку. Це чимось нагадує спосіб вгадування суті предмету дослідження, щоб випробувати варіанти в критиці, озвучити гіпотези для міждисциплінарного середовища. Таким чином ми досягаємо компромісу між мізерністю збереженої історичної інформації (до якої важко застосувати наукову статистичну методологію) і дискретністю людського мислення, якому зручно оперувати навіть помилковими, але закінченими конструкціями. З часом сито пізнання відсіює менш ймовірне і дає нам більш достовірне. Актуальними з усієї множини гіпотез згаданих робіт  остаються такі порівняння: сліди стилю гомерівських гімнів [2], Віщий Олег – Ахілл [3], Троян- Аїд [4].
«Слово о полку Ігоревім» є демонстрацією існування до самого останнього часу Київської Русі греко-римської міфологічної традиції [4]. Атрибути Бояна – дерево, мисль, вовк і орел, дають нам прикмети бога Діоніса. Саме він був богом життя і воскресіння, трьохістотного перевтілення, а виноградна лоза була його головним атрибутом [1]. Зрозуміло чому автор «Слова…» не хоче слідувати «п’яним» словесам Бояна, а хоче донести тверезу думку. Ім’я Діоніса Діфірамбій – двічі народжений, також означає панегірик – словеси. В «Задонщині» Боян з’являється під прозвищем – буян, що відповідає його образу і такому лексичному ряду: Бахус-бузити-буянити-Боян.
В іншому місці «Слова…» Боян – соловій древніх літ мчиться по тропі Трояня з полів на гори. Б.А. Рибаков визначив землю Трояня як Подунав’є [5].  Співставлення міфологічних біографій вказує на таку тропу Посейдона в горах Фракії. Цей коливатель землі (сейсмічний район) за чотири кроки збігав до моря, пірнав в пучину у свій підводний храм. Саме Діоніс зробив напад  на Фракію, але змушений був тікати від царя Лікурга тропою Посейдона [1]. Таким чином Троян в слов’янській міфології міг бути аналогом Посейдона.
В іншому місці «Слова…» Боян лає Всеслава і закінчує словами «Як би хто не був хитрий, якби не був розумний, хоч би пташкою літав, а суда Божого не мине». В VII гомерівському гімні «Діоніс і розбійники» прямої фрази нема [7], але тема сюжета – кара Божа. На початку твору розбійників вела зла доля, а в кінці вони уникали жорстокої долі кидаючись в священне море. «Рек Боян…Тяжко ті голови кромє плєчю, зло ті тєлу кромє голови - руской землі без Ігоря.» - фраза з уст Бояна відображає акт народження і смерті Діоніса через розривання жертви.
Таким чином Троянові часи в «Слові…» пов’язані з культом морського бога, а Троянова земля це беріг моря. Варварський культ Діоніса відомий на Подуна’ї, в ольвійському регіоні (Скіл) і на Боспорі Кімерійському. «О ліки людські від скорботи» - такий він в орфічних гімнах. Його образ набрав великої популярності серед скіфів (Скіл). Покровителем Спартакідів Боспора був Діоніс.
Двухсотлітня дискусія навколо “Слова…» сьогодні увінчена образами древніх богів. Напрями-розв’язки Боян-Діоніс і Троян-Посейдон дадуть нові тлумачення, нове розуміння великого твору. Чому такі конкретні асоціації присутні в творі XII століття?
Часи бусові в “Слові…» фонетично можуть бути пов’язані як з іменем Діоніса Басарея – биколицього, так і з Боспором Кіммерійським де йому поклонялися. Боспор і Басарей походять від одного грецького кореня, що означає бик. Історія Божа (Боса, Буса – бусові часи) із синами і сімдесятьма знатними людьми, які потрапили у полон до готів, за Йорданом, перекликається з падінням Пантікапеї  і Боспору. Під тиском гунів в 375 році Пантікапея впала, а Боспорське царство перестає існувати. В такому випадку назва племінного союзу анти може походити від назви жителів столиці Боспору Пантікапеї. До часів Київської русі на місці Боспору проіснувало Тмутараканське князівство, яке займає чільне місце в сюжеті «Слова…». Тобто з греко-скіфською традицією зберігся не лише культурний зв’язок, а й територіальний. Цим і можна пояснити наявність в «Слові…» міфологічних образів грецького пантеону. Привертає увагу і можливість релігійного конфлікту готського аріанства зі скіфським діонісізмом. Висновок. Культи Діоніса і Посейдона могли розвиватися в середовищі скіфів починаючи з V віку до н.е. В IV віці н.е. починається наступ Християнства і  язичницькі культи поступаються аріанству. До часів Київської Русі культ богів грецького пантеону збереглися лише в аристократичному середовищі.

Джерела та література


  1. Грейвс Р. Мифы древней Греции. – М., Прогрес, 1992, - 624 с.

2.  Ковальський Ю.В. Два слова про міфи і реальність. Слово перше: «Міфологія в «Слові о полку Ігоревім». Новітня філологія, №37. 2010 р., Миколаїв, Ви-цтво ЧДУ ім. Петра Могили. - С.  116-122
3. Ковальський Ю.В. Два слова про міфи і реальність.Слово друге: Про походження назви острова Зміїного і ріки Гіпаніс.. Новітня філологія, №37. 2010 р., Миколаїв, Ви-цтво ЧДУ ім. Петра Могили. - С.  123-128
4. Водница А.С. Бус-Троянь-Русь. - Николаев: Издательство Яслав, 2007. – 224 с.
5. Рибаков Б.А. Петр Бориславович. М., «Молодая гвардия», 1991. – 288 с.
6. Античні гімни. - М., Узд-во МГУ, 1988, - 362 с.

Про книгу Толочко О.П. «Очерки изначальной Руси».
kovalskyhistor
      Автор розвиває так звану торгову теорію утворення Русі і будує історичну модель  як несуперечну існуючим джерелам (це до того що частину джерел втрачено, втрачають, а може ще щось і знайдеться). І якщо ми слідкуємо тільки за письмовими джерелами, то ми стаємо на їх точку зору. Ця точка зору може не відповідати дійсності, а відображає інтереси тих, хто писав або фактору статистичної виборки з того, що випадково вціліло або цілеспрямовано зберігалося. Тому методологічно є підходи не від одних лише джерел, а від суті проблеми в якій одне з чільних місць належить джерелам..
      У висновках книги торгова теорія декларується як найбільш ймовірна з локалізацією на північ – норманістика. «Торгова кампанія якою була початкова русь перетворилася в Християнську державу» - такими словами закінчується книга. З таким висновком можна поспорити. Чи може бути торгово-логістичний фактор головним в державотворенні?  Установлений погляд в історичній науці (Толочко П.П.) стверджує становлення Київської Русі як європейської держави, як військово-торгового форпосту осілого населення проти азійської  кочової експансії. Тобто Русь стала елементом механізму регіональної безпеки Візантії і Європи.
      В книзі багато аналітичного і старанно обробленого матеріалу, але принциповим є те, що в вибраних хронологічних рамках (VIII-X віки) до іншого висновку прийти неможливо окрім норманської теорії походження. Більшість дослідників (антинорманістів) виходять з більш широкого хронологічного діапазону подій залучаючи синхронні порівняльні аналогії утворення інших держав (Само, Болгарія, Польша).
      Автор є шанувальником методології Ранке, яку можна порівняти з хірургічним інструментом. Тому в книзі не приділяється увага народній і національній традиції, в якій відображено доленосне протистояння з кочівниками, з азійським простором.  Саме на фоні цього процесу є логічними зв’язки з Візантією і Скандинавами. Більш продуктивним є підхід, коли так звані не історичні місця літописів  не ігноруються, а аналізуються на предмет їх міфологічного змісту. В одній зі своїх статей такий аналіз стосувався легенди про Олега. Однак важливою посилкою норманізму є відокремлення етногенезу русів і християнізації Русі, що не відповідає логіці хоч мізерним, але джерелам – процеси синхронні і пов’язані. Тому значна частина літописів може мати релігійно символьне значення і відображає мотиви історичних персонажів (читай антинорманізм і провізантійство).
      Не зовсім виправдовує себе категоричність трактування назви русь як етноніма, яка стала самоназвою народу. Для прикладу в часи хмельниччини українське населення, яке прозивалося русинами, втратило свою самоназву внаслідок тотального окозачування. Русинів почали називати козаками, а назва Русь остаточно перекочувала на північ. Це унікальний історичний феномен добровільного відказу від своєї національної ідентичності. Тобто козаки і русь можуть мати споріднене походження, - не етнічне, а станове.

Чорно-біла історія
kovalskyhistor
Відповідь на статтю «Південний Буг потребує «водяного перемир’я». Рідне Прибужжя, №40, 5 жовтня 2017 року».

B статті на тему підняття рівня Олександрівського водосховища відстоюється точка зору офіційна і критикуються захисники історії і природи. Менторським тоном заперечується право людей організовувати акції на березі ріки. І навіть присутня фраза, в сторону екологів, про те, що «чорне то біле». Хотілося б получити відповідь від авторів проекту з деяких питань.
Недоліком проекту є його без альтернативність. В одному з абзаців автор дає таку інформацію: «Олександрівське водосховище використовується одночасно Олександрівською ГЕС і Ташлицькою ГАЕС». Тобто Ташлицька нижня водойма сполучена з Олександрівською, з якої вода скидається в Буг і йде на полив злаків, овочів і фруктів, а також, як питна вода. При цьому водойма Ташлицької ГАЕС відділена від водойми-охолоджувача відсічною дамбою. Ширина її десь 30 метрів. Відомо, що існують забруднення, які важко врахувати і проконтролювати. Ніхто не відміняв інфільтрацію забруднень через потоки підземної води, при тому, що рівень технологічних водойм вище рівня ріки на десятки метрів. Хто наважиться пити воду з криниці, якщо за кілька десятків  метрів технологічна водойма атомної станції? Але якраз це нам і пропонують. І навіть якщо радіаційний фон води не виходитиме за межі допустимого, то фактор постійного накопичення забруднення малими дозами, на полях і в багатолітніх рослинах, може нанести шкоду здоров’ю людей. Ось чому доречно збудувати інше водосховище, яке було б розв’язане з атомним виробництвом. Саме з цієї причини, за початковим наміром, нижня  Ташлицька і Олександрівська водойми повинні бути розділені дамбою. Робилось це і на випадок аварійного забруднення технологічних водойм.
В іншому абзаці читаємо: «...підняття рівня до 20,7 метрів єдиний реальний варіант врятувати Буг від обміління...». Як бачимо - не єдиний, бо можна побудувати іншу водойму чи кілька водойм, не перегороджуючи ріку: можливо в поймі нижче Олександрівки; можливо в природній долині. Якщо 20,7-16=4,7, то середня висота такої водойми, при однаковій площі, складатиме до 5 метрів. Воду з таких водосховищ можна використовувати як для господарських цілей, так і для санітарних пусків. Таке будівництво не повинно суперечити водному кодексу – річка вже зарегульована вище всіх можливих норм. Чому таке логічне технічне рішення, яке лежить на поверхні, в проекті не  пропонувалось і не розглядалось?
В статті є посилання на світовий досвід. Некоректно порівнювати проект виробництва електроенергії з нашим проектом акумуляції. Галузь акумуляції енергії прогресує і доцільно, щоб атомна станція долучалась до їх економічних реалізацій. Сьогодні, гідроакумуляція це «вчорашній день», і вона поступається новим технічним рішенням: резервуарам високого тиску, накопичувачам, економічним методам через нічні тарифи.
Солоність води залежить від пусків води з водосховищ - вони компенсують нестачу водності. Але чим більше ми резервуємо води в водосховищах, тим вище фронт солоності піднімається проти течії. Тобто наповнення водосховища це головний фактор засолення ріки, а пуски - це спроби пом’якшити цей процес. Солоність води в Південному Бузі залежить від солоності Дніпро-Бугського лиману. Зі збільшенням зарегульованості  водних ресурсів Дніпра і Бугу до 25-30 процентів, солоність в Дніпро-Бугському лимані виросла з 1-3 до 10-14 проміле.  В минулому, весною в повінь,  маси прісної води витісняли морську воду з лиману в протоку біля Очакова. Сьогодні цей природній процес загальмований і виникла проблема засолення водних ресурсів. Проблема загострюється світовим підняттям рівня океану. Таким чином виходить, що автори проекту пропонують засолити воду в Бузі весною, а в кінці літа, пусками з Олександрійського водосховища, розбавляти цей розсіл прісною водою. Тобто, проблема води і водності комплексна і масштабна, а тому виходить за межі відомчого проекту. Чому в матеріалах від енергетиків відсутній детальний аналіз взаємовпливів в Дніпро-Бугському лимані, в Бугському лимані біля Миколаєва? Який толк з санітарних пусків, коли в річці тече солона вода? А відношення до річки як до канави – аби змивало, щоб не смерділо, - недопустимо.
 Цей перл займе достойне місце в колекції С. Гаврилова: «історія - наука досить умовна... а історична географія – це взагалі річ у собі». Тобто підвали Ольвії і степові кургани зі скіфськими царицями - це умовність, - не вір очам своїм - викривлення простору. І навіть бронзовий казан в півтони не «залізний аргумент», що казати про кам’яні баби. А історичну географію ще називають словом Вітчизна, земля батьків, і додають – кров’ю полита.
У першого директора станції В.П.Фукса не склалися відносини з екологами, але історію він любив – про це згадують археологи. І саме завдяки цьому, історикам були створені сприятливі умови і як результат, ми отримали відкриття світового і національного значення: протоміську культуру - ровесницю мікенської цивілізації; трансхронологічні культурні шари – місця безперервного проживання людей з найдревніших часів;  систему релігійних святилищ, менгірів, некрополів; окремі знахідки часів Київської русі - торгова магістраль; козацький опорний пункт Християнської віри.
На екологічному семінарі в вересні, одна з доповідачів починала доповідь такими словами: «Шановне товариство розуміє, що треба дотримуватися законів!». У нас поважним людям змушені нагадувати про їх громадянські  обов’язки. Землі, що підлягають затопленню внаслідок підняття рівня Олександрівського водосховища, входять до складу трьох охоронних об’єктів: двох природоохоронних – «Парку “Гранітно-Степове Побужжя” і «Національного природного парку “Бузький Гард”» і одного, дуже важливого для держави і світової культури,  об’єкту культурно-історичної спадщини національного значення – «Історичний ландшафт центру Буго-Гардівської паланки». Відповідь  Державної інспекції по охороні пам’яток культури в Миколаївській області від 07.09.2017 №95 застерігає: «… до складу історичної пам’ятки входить 24 об’єкти. За попередніми оцінками інспекції, 10 об’єктів можуть бути пошкоджені або втрачені внаслідок підняття рівня води в Олександрівському водосховищі до рівня 20,7 м». Центральним об’єктом ризикових територій є охоронний ландшафт в який, згідно паспорту, входить: острів Гард; пороги і нижня забора порогів; берегове урочище з археологічними пам’ятками; історичні скелі Пугач, Брама і Сова та інше. Обґрунтування проекту на 400 сторінках від енергетиків, по суті — це виправдання порушення законодавства примарними економічними вигодами, — знищення культурної спадщини яка є під охороною закону.
В 1970-ті роки на Миколаївщині почалося будівництво величезних зрошувальних систем. Перед прокладанням каналів сотні степових курганів археологи змушені були розкопати. Де зараз ці зрошувальні системи? Позаростали травою і викинуті на металолом, бо появились нові, більш прогресивні способи меліорації. А значну частину історії ми втратили назавжди. Чи не повторюється похожа ситуація зараз?
Острів Клепаний наклеп стерпить, але чи стерпить його душа відомого і маститого археолога, якого вже з нами нема? Це він зробив припущення, гіпотезу про те, що Гардовим був острів Великий, якому не загрожує затоплення. З цієї наукової дискусії, яка вже давно закінчилась бо гіпотеза виявилась хибною,  вирвали саме це припущення і в устах апологетів проекту вона перетворилась в аксіому – дуже хотілось затопити справжній острів Гардовий. Це називається - спекуляція. Чому матеріали Інституту Археології автору не відомі?
Пристрасть використання в серйозних обґрунтуваннях неперевірених наукою фактів і гіпотез викликає серйозне занепокоєння і сумніви в фаховості авторів проекту і подібних статей. Сам автор помилкової гіпотези ніколи на ній не наполягав і навіть не опублікував в науковому виданні. Вона так і осталась у звіті - внутрішньому відомчому документі.  Тому науковий світ знав і знає – острів Гардовий знаходиться напроти скелі Пугач і йому загрожуватиме затоплення, а це порушення закону, посягання на святиню.
Чому саме виник такий спір між археологами? Справа в тому, що це не простий історичний об’єкт – це сакральне місце релігійної пам’яті, де знаходилась похідна церква Покрови Пресвятої Богородиці в XVII столітті. Доля дала шанс ще раз перевірити, ще раз переконатися в місцеположенні святого місця – на плечах вчених висів тягар високої відповідальності.
Як висновок. Проект підняття рівня водосховища має непереконливе економічне і технічне обґрунтування, а своїм наслідком має затоплення історичних, природних і археологічних об’єктів, що знаходяться під охороною держави.

Ковальський Ю.В. краєзнавець

Криза взаєморозуміння в Україні
kovalskyhistor
  В країні нема взаєморозуміння і це катастрофічне положення в той час, коли вирішується – бути нам чи не бути: війна, економічна і фінансова криза, корупція і злочинність.
Деякі політичні сили в Україні, хочуть оставити нас в межах території - де розмовляють переважно українською мовою. Вони постійно мусують мовну проблему. Але мовна ситуація і територіальна не зівпадають з причин фактично колоніальногго тиску на протязі століть.
  Ми як нація і народ повинні бути почутими один одним для взаємопорозуміння. Ще до 2004 року ми відчували, що від нас щось залежить. Зараз ми юрба німих, всі один одного не розуміють. Головні чинники непорозуміння взаємопов’язані - це неправдивість ЗМІ і мовна проблема.
Так склалося, що ми двомовний народ, або навіть трьохмовний, якщо врахувати галицьку мову. З древніх часів як і всі народи Європи ми двомовні: поляки мали польську і латинь, болгари мали болгарську і грецьку …Тобто для росту від варварства до цивілізованості потрібна була мова навчання. В далекій Африці народи до нинішніх днів живуть в відсталості, в дикунстві без мовного контакту з цивілізованим світом. Але на щастя, чи на біду наша земля в Європі, і хочеш не хочеш цивілізоване оточення підтягувало нас до європейського рівня.  В Київській Русі мовою науки і церкви став русинський діалект, для якого був створений алфавіт Кирилом і Мефодієм, - то була письмова мова. Тобто мовою науки і церкви стала російська мова і ця традиція збереглась до наших часів. Тобто східна Україна зберегла мовну ситуацію притаманну ще Київській Русі і це важливо як історичний феномен. Така двомовність спостерігається від Вишенського, Смотрицького,  в козацькі часи аж до Сковороди.
  Сьогодні вчені і мавпу навчать говорити. Головним ідентифікатором народу в порядку важливості є віра, історія, земля, культура, звичаї і традиції та інше. Мова це частина культури, і коли її ставлять на перше місце - ми втрачаємо віру, історію і землю.
Українська усна мова на протязі тисячоліть існувала поряд російською, про що свідчать графіті на Софіївському Соборі і це не стало для неї трагедією. Навпаки, іноземні запозичення осідали в російській мові, а українська зберегла свою древню семантику - таку органічну з піснями. Російська мова згубила свою мелодійність, але розвинулась як високий стиль, як засіб виразу наукових і релігійних понять. Разом ці мови взаємодоповнювали одна одну.  Для прикладу, українська мова в Канаді під впливом англомовного середовища утворила свій діалект, далекий від мови Шевченка. Вертоліт – від вертить і літає, то чому гелікоптер? Це небажане втручання в мову, насильство над її природою.
  Оберігаймо середовище спілкування, це джерело взаєморозуміння, суспільної здатності розумного спільного життя. Принагідні слова Шевченка, - «вороги! Люті! Люті!», вони знали що робили політизуючи мовне питання саме тому, що схід був двомовний. Сьогодні ми пожинаємо плоди. Основи мовної політики були розроблені ще в 90-ті роки з участю такого великого патріота як І. Тронько. Україномовні тиражі в ті часи на порядок були вищі ніж зараз. Політизація мовного питання стала подарком для зовнішніх ворогів нашої незалежності.
Треба поставити крапку в питання мови  і не робити з цього політики. Сьогодні нам є важливішим відновити середовище взаєморозуміння, сферу спілкування. Диктат в сторону виключно української мови, нагадує те саме в сторону російської при більшовиках. Вихід дуже простий, не торкайтесь мови брудною політикою.
 

Лист про збереження археологічної спадщини
kovalskyhistor

Голові Верховної Ради України Парубію А.В. народним депутатам
Катастрофічний стан археологічної спадщини
Шановний Андрій Володимирович!
Просимо невідкладно вернути старі законодавчі норми з обов’язкової науково-археологічної експертизи при відведенні ділянок під забудову і земляні роботи.
Влада кілька років поспіль ігнорує думку провідних вчених країни. Ми представники  громадськості приєднуємося до їх вимог. Мови що зникають їх повертають, території які втрачено - можна вернути, а могили і свідки історії втративши, не вернеш. Бо за означенням це «вразливе і невідновлюване джерело знань про історичне минуле» - це наші права на мир, на землю, на майбутнє, це наш обов’язок бути синами  батьків.
До недавнього часу наше законодавство прогресувало, наближаючись  до європейських і світових норм охорони пам’яток. Починаючи з 2008 року почалися готовитися, а в 2014 році затверджені урядом зміни в законодавство, які погіршують стан охорони пам’яток і навіть спрямовані на знищення нашої археологічної спадщини. Це стосується необов’язковості науково-археологічної експертизи. Проект нового закону  «Про охорону і збереження нерухомої культурної спадщини»  від Міністерства  культури, без участі провідних вчених і практиків не вирішив головну сучасну проблему – безкарне і безконтрольне знищення спадщини.
Приводимо висновок спілки археологів України: «відсутність у новому законі норми, аналогічної положенню ч. 3 ст. 37 Закону України «Про охорону археологічної спадщини», де вказується, що при відведенні земельних ділянок необхідним є захист об’єктів археології, у тому числі тих, що можуть бути виявлені. Попри неодноразові зміни у бік обмеження цієї норми, вона лишається основним підґрунтям превентивних археологічних досліджень в України. У ч. 9 ст. 22 нового проекту натомість вказується: «з метою захисту об’єктів нерухомої культурної спадщини, у тому числі археологічних об’єктів, збереження традиційного характеру середовища зон охорони пам’яток (буферних зон), історичних населених місць будівельні роботи у межах територій пам’яток (виявлених пам’яток), їх охоронних (буферних) зон, історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, охоронюваних археологічних територій, здійснюються за наявності дозволу, що видається відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» на підставі погодженої з відповідним органом охорони культурної спадщини науково-проектної документації. Тобто ця норма в підсумку охороняє лише зареєстровані пам’ятки і лише від будівельних робіт, які є однією з головних, але далеко не єдиною загрозою для археологічної спадщини.»
А також:»Представлений Міністерством культури України новий законопроект передбачає скасування всього Закону України «Про охорону культурної спадщини», але повноцінної заміни нормам охорони об’єктів що можуть бути виявлені  не пропонується. Законопроект загалом лишає набагато менше можливостей для охорони незареєстрованих об’єктів культурної спадщини. Для археологічної сфери це спричинить вкрай негативні наслідки, адже пам’ятки археології заховані під землею і під водою. Цим ускладнюється їх виявлення, а визначення точних меж для постановлення на облік потребує значного фінансування. Так, на сьогодні до Державного реєстру нерухомих пам’яток України формально включено лише кілька сотень археологічних пам’яток, хоча їх відомо кілька десятків тисяч, а значна частина ще лише чекає на своє виявлення, що з іншого боку не знімає з нас обов’язку зберегти ці пам’ятки для наступних поколінь».
А також: «За дужки виноситься питання охорони не поставлених на жодний облік об’єктів, у чому спостерігається певний регрес порівняно з чинним законом, який передбачає охорону всіх об’єктів культурної спадщини, а в окремих випадках вказує на необхідність захисту навіть невиявлених об’єктів, що є дуже важливим у вітчизняних реаліях. Слід прагнути, щоб необхідність охорони пам’ятки не залежала від того, до якого переліку чи реєстру її внесено.»
Український народ має право на свою історію. Під об’єктами археологічної спадщини законодавство сприймає будь-які археологічні об’єкти, включно з незареєстрованими та невиявленими. А нове законодавство прагне зупинити національну археологічну науку.  Таким чином, державна політика у відповідній царині наразі не відповідає державним інтересам, не забезпечує прав всього суспільства на доступ до культурних благ, до наукових досліджень археологічних та історичних об’єктів.

Вимагаємо припинити будівництво на могилах.

Ми Християнський народ не можемо собі дозволяти йти поперек своєму сумлінню, як культурні люди не можемо дозволяти собі варварство. Яке житло дасть щастя на місці знівеченої пам’яті?
Проблема  пограбування і руйнації пам’яток – явище особливо характерне для південних областей України. Сьогоднішня наука тільки приступила до вивчення автохтонних поселень, які на відміну від античних колоніальних мають тонкі культурні шари і в більшій своїй масі ще не виявлені.
Саме з моменту прийняття цих шкідливих законів почалися будівельні рухи на об’єктах північної Ольвійської хори (Сіверсів маяк, Корабельний р-он, м. Миколаїв) і заповідника «Гарду».  Саме ці два об’єкти пов’язують осілих автохтонів з греками колоністами, про що свідчать останні дослідження. Тобто, це доказує тезу, що греки прийшли не на пусту і дику територію, а тут було присутнє автохтонне населення. Але якщо, згідно прийнятим законам, ми будемо нищити  археологічні об’єкти, (в статусі тих, що можуть бути виявлені), то питання автохтонного населення зніметься за відсутності досліджень як таких.
Затоплення «Гарду» з майже сотнею археологічних об’єктів і з ще більше не виявленими – акція вкрай не розумна. Це унікальне  місце, де історичні епохи не переривалися від часів мезоліту до козацтва. Термін експлуатації атомного реактора 30-60 років. Атомні станції можуть бути не потрібні через пів століття, але при цьому ми назавжди позбудемось своїх історичних прав на власну територію. Виникають питання і до техніко-економічного обґрунтування необхідності такого підвищення рівня води до 20 метрів (в народі має назву «авгієвих конюшень»).  Чому не пророблювався варіант поповнення охолоджувального  водосховища морською водою?
Полювання на українські землі ведеться давно. Проблема загострилася після прийняття Християнства. В той час ми не тільки найшли друзів, а й ворогів Візантії.  Історичні маневри почалися найперше з Кримом, з відносин з Тмутараканським князівством. В Криму князь Володимир сам хрестився. Тмутаракань була спадком наших володінь з часів Боспорського царства в скіфську добу. Невдалий похід князя Ігоря до Тмутаракані це остання спроба вернути свої землі. Виникнення норманської – північної теорії русі, є маніпуляція чужих сил з метою спотворити дійсну історію і позбути нас історичних прав на південні і східні землі.
Насправді історичні матеріали вказують також на південні витоки слов’янства і Київської русі. Тобто взаємодія автохтонного населення з грецькими колоністами вплинули на розвиток  слов’янської етнічної  спільності. Найбільш потужними центрами цієї взаємодії були Боспор, Ольвія і безпосередня межа з Грецією і Римом. При цьому, саме на Боспорі утворилась скіфо-грецька спільність зо всіма ознаками держави. В Ольвії цей процес більш автономний і пов’язувався з союзними відносинами з місцевими племенами (мікселіни). Автохтонним центром їх був Гард.
Більшовицька влада в перші свої роки почала зачищати історичну пам’ять в релігійній сфері, де вона збереглась найбільш суттєво. В радянські часи була така особливість будувати промислові об’єкти  на історичних місцях. І чи випадково, що саме на Гарді і біля Керчі, тобто біля Ольвії і біля  Боспору  більшовики рішили збудувати дві атомні станції? Тепер «необільшовицький» рух добрався до культури під поверхнею землі, до археології. Така стратегія, по суті -  шкідництво, яке маскується, як і в радянські часи, економічними потребами і інтересами.
Сьогодні повзучим способом, відволікаючи увагу народу,  здійснюється знищення історико-культурної спадщини,  яка є підґрунтям для наших прав на власні території. Гострота проблеми пояснюється і позбавленням України двох історичних територій шельфу і Криму.
Проводяться спроби натиснути на археологію фінансовими обмеженнями.  Як це відбулося з іншими галузями науки. Де взяти гроші для археологів? Врешті решт, ці гроші просто треба випустити окремою постановою, бо те, що археологи викопують  не має ціни – це наші прав на нашу землю, на мир і спокій.
Звертаємося до Вашого релігійного чуття, до свідомості патріотів, до наукової зваженості і державної далекоглядності.

Від громадян Ковальський Ю.В.

Підписи

Древнему пастбищу и земледельческому полю исполнилось пятое тысячелетие
kovalskyhistor
Великий историк Костомаров, учась в Харьковском университете в начале ХIX века, отмечал полное отсутствие истории народа в истории государств и обществ. Истории народов подчинялись воле правителей, политическим формациям и общим образам жизни. Молодой историк посвятил свою жизнь для исправления этого состояния.
Когда речь идет о причинах античной колонизации Северного Причерноморья, то мнения разделяются в вопросе наличия местного населения. Одни считают, что греки из-за перенаселения на родине  стали осваивать новые территории. Другие считают, что греки пришли торговать с местным населением. Ответ на этот вопрос должна дать наука.
Суровые зимы и засушливые сезоны не лучшие условия для жизни. Найденные археологами жилища античных времен имели примитивное строение, что при существующем дефиците топлива составляло риск для жизни их обитателей. Неужели греки за тридевять земель отправлялись мерзнуть в землянках размером три на три метра? По данным ученых, местные племена под общим названием скифы вели как оседлый, так и кочевой образ жизни, занимаясь главным образом скотоводством. Иными словами, местные племена находились за пределами греческих поселений. Археологические следы такого населения - это сезонные жилища с тонкими культурными слоями, раскиданными по пастбищам в степи или возле рек.
Одному из таких скотоводческих и земледельческих угодий исполнилось около 5000 лет. Окрестные жители в районе Сиверсового маяка держат скот и пасут здесь табун в настоящее время. Это кусочек балки между энеолитным (3000 лет до н.э.) и греческим (6 век до н.э. - 2 век н.э.) поселениями, который еще остался незастроенным - размерами в 200х100 метров.  В плане это балка, по которой течет древний ручей. Влажность этого места является причиной того, что трава здесь не высыхает почти никогда и табуны скота могут спокойно пастись и в засуху. По научному, это естественный ресурс, который притягивал к себе людей на протяжении тысячелетий. Ведь  и в энеолит, и в античные времена здесь занимались скотоводством и земледелием. Древний грунт здесь имеет толщину в полтора метра, а стволы оливы диаметром в метр.
В таких местах и обитало местное население в древности. Здесь найден археологический объект - зернотерку, за пределами энеолитного поселения. С другой стороны балки найден кремень от древнего серпа. На глубине метр-полтора присутствует керамика и костяные остатки.  Город Николаев, видимо, планирует отдать это место под котеджи. Я три года обращаюсь в архитектуру и ответа не могу получить – все покрыто тайной.
Советский союз очень часто строил заводы на местах нашей исторической и духовной  памяти. По роду деятельности мне пришлось бывать в г. Северодвинск. Об основании города есть такая легенда. Руководство страны шарило по карте, ища место для верфи. Нашли сухое место, но самый главный начальник, из семьи священнослужителей,  заметил рядом церквушку и принял окончательное решение -  одним махом  построить верфь и прикрыть религиозное паломничество.  Его не беспокоило, что основная часть старого  города вместе с людьми будет жить на болотных топях.  Можно подозревать, что под видом индустриальных строек фактически шло уничтожение исторических объектов. Сегодня большинство таких заводов уже не нужны, или их просто нет, но нет и исторической памяти. Такое же явление демонстрирует и история Николаева.
История народа это паспорт - документ с правом на землю и на будущее. Как нам защитить свое право на свою землю? По современным историко-охранными стандартами ландшафтный вид древних поселений может относиться к объектам охраны. Украина подписала европейскую конвенцию о сохранении исторических ландшафтов. Примером такого ландшафта есть это пастбище между енеолитным и античным поселением. Для Николаевщины это место уникальное, учитывая вопросы генезиса протославянського этнического массива на стыке греческой и скифской среды. Это самое северное крупное поселение ольвийской хоры, открытое скифской степи.
По сути эта балка является причиной этих двух поселений. Но местные власти планируют засыпать этот ландшафт и отдать на коттеджи, на дороги. Последний клочок древнего пастбища исчезнет, ​​тогда как его присутствие наглядно демонстрируют нашу историю, дает возможность прикоснуться к древности - это готовый туристический объект.
Этот ландшафт – два древних поселения вместе с пастбищем, следует сохранить по следующим причинам:
1. Это отражение наших исторических прав на эту землю.
2. Это историко-культурный объект, в котором отражены наши традиции автохтонного скотоводческого и земледельческого населения.
3. Древнее обжитое место с грунтами и водоразделами, которые помнят рукотворное прикосновение человека.
4. Задел для будущих исследований тонких археологических следов автохтонного населения, грунтов, растительности.
5. Люди здесь выпасают коров, производят настоящее молоко городу. Они имеют право жить за тысячелетними традициями и дай им Бог здоровья. Это их пастбище, но их никто не спрашивает.
Современное законодательство Украины, как нибудь, но  охраняет  поселения колонистов. Если последовательно уничтожать территории вблизи греческих городищ, то вопрос о местном населении снимется сам собой. Но это уже не наука. А решение по таким объектам должны приниматься с учетом общественных слушаний.
У этих объектов не простая история. Часть поселения была уничтожена добычей камня, другую часть археологи спасли от распашки. Сегодня поселениям угрожает с реки подмыв берега по пол метра в год, а с города котеджная лихорадка.  Не дадим уничтожить историю, под видом выделения участков под строительство.
Выстроенные отношения с окружающим ландшафтом, в древности, носившие религиозный характер, дают человеку покой, уверенность в вечной жизни. Пагорбы и курганы принимали к себе человека на вечные времена. И наоборот, разрушенные ландшафты поселяли в человеке неуверенность и порочное стремление жить сегодняшним днем.

Порівняння походів проти кочівників в 1185-1187 і в 1687 роках.
kovalskyhistor
Проблема неперервності традицій крізь історичні епохи завжди була актуальною [1]. Спадкоємність традицій найбільш виразно проявлялась в військовому і політичному протистоянні з кочівниками, яке проходить скрізь всі ці епохи. Тому для такого порівняльного аналізу вибрано найбільш детально описані військові походи, які мають історичну відстань в 500 років – це похід князя Ігоря Святославовича проти половців та кримський похід під проводом князя Голіцина і гетьмана Самойловича. Обставини походу 1185 року відомі з трьох джерел: «Слова о полку Ігоревім»; Лаврентіївського літопису, Іпатіївського літопису за київським списком з Видубицького монастиря. Ще один такий  похід, відомий як куликовська битва 1380 року, відтворений в  трьох джерелах: «Задонщині», казанні про Мамаєво побоїще, літописній статті. Похід проти половців князя Ігоря і битва на куликовому полі теж мають зв’язок і відповідну традиційну схему, які в достатній мірі істориками досліджені [2]. Методологічною базою такого порівняння є проекції синхронії в їх каузальному історичному порядку. Звісно, що така тема не може бути вичерпаною в одному оглядовому дослідженні.
Постановка задачі. Похід князя Ігоря Святославовича весною 1185 року на половців своїми деталями має схожість з походами на Крим в козацькі часи.
За текстом «Слова о полку Ігоревім» похід мав ціль військової операції проти половців, але рід князя Ігоря Святославовича найбільше родичався з половцями (Ольговичі - чернігівські князі) і в тексті «Слова» є прямі слова про ціль походу – «поіскаті града Тмутороканя». 
У вчених виникла гіпотеза про те, що князь хотів об’єднатися зі своїми кумами-половцями для спільного походу в Тмутараканське князівство (на Керч, в Криму, і Таматарху  на Тамані). Або, після перемоги над половцями відправитись в Тмутаракань. Справа в тому, що Київська Русь втрачала контроль за цим стратегічним князівством. Загадковості додають незрозумілості в самому тексті «Слова» - не виключається можливість переробки і часткової фальсифікації твору [3]. В 1187 році відбувся невдалий похід проти кочівників, вздовж Дніпра до притоки Самари, під керівництвом Святослава Всеволодовича. При першій зустрічі кочової стоянки, по флангу маршруту, було прийнято рішення повернути назад. Цей похід доповнює картину протистояння з кочівниками, яка склалася після походу князя Ігоря.
Космічне явище. За текстом «Слова» описується два затемнення сонця – перше в час, коли вирушали в похід – третій абзац (23 квітня), і друге в час, коли були в самому поході – п’ятий абзац (1 травня). Друге затемнення має незвичайний опис - воно «птіц убуді, свист звіриний весті». Затемнення сонця мало чим відрізняється від захмарення неба і не може визвати такої реакції живої природи. В описах походів на Крим відома тактика татар підпалювати степ. При цьому дійсно звірі і птахи можуть реагувати панічно. Таким чином, художнє перебільшення і метафора автора могли звести звичайний військовий прийом кочівників до містичного затемнення сонця.
Один з таких невдалих походів російсько-українських військ, з причин підпалу степу, відбувся весною 1687 року. Яворницький це  описує так: «…татары и далеко раньше и много позже этого временя весьма часто прибѣгли къ этому средству для того, чтобы отвратить походъ въ степъ какого нибудъ опаснаго   для нихь  врага. …Таковы послѣдствія степныхъ пожаровъ теперь, но они были гораздо страшнѣй двѣсти-триста дѣтъ тому назадъ при сплошныхъ и непроходиимыхъ травахъ въ степи, особенно когда татары зажигали ихъ въ разныхъ мѣстахъ и когда движеніе вѣтра шло ва встрѣчу шедшихъ по степи войскъ.” [4]. 
З п’ятитисячного війська Ігоря в живих зосталося 15 воїнів. Це достатньо обмежена вибірка безпосередніх свідків походу. Крім того, за приблизними розрахунками вчених, «Слово» могло бути написане не раніше ніж через 15 років після реальних подій.
Метеорологічні явища. З опису в «Слові» сильний вітер йшов з моря – на зустріч військам князя. Це сприятливі умови для застосування половцями підпалу степу. Пожар степу з масштабами в десятки кілометрів впливає на атмосферні явища, в результаті чого випадають сильні дощі і зливи. Такий сильний дощ відбувся в поході 1687 року. Аналогічне, не пряме, свідчення про опади дає опис руху військ Ігоря після вдалого нападу на половецькі  вежі - «гатили болота килимами». Тобто, щоб пройти болото, змушені були стелити дорогу цінними трофеями.
               Усобиці. Усобиці є центральною темою «Слова». Не обійшлося без них і в козацьку епоху під час згадуваного походу в 1687 році. За Яворницьким, під час повернення з нижнього Дніпра: «..русско-козацкія войска двинулись выше и дошли до рѣки Самары. На ней уцѣлѣло еще 12 мостовъ оть прежней переправы. Первымъ перешелъ по мостамъ гетманъ Самойловичъ. Но когда онъ сталь на правомъ берегу Самары, въ это время внезапно всѣ мосты запылали огнемъ оть неизвестной причины и въ короткое время всѣ, кромѣ двухъ, исчезли. Послѣ этого pyсcкie занялись сооруженіемъ новыхъ мостовъ. …  Хотя виновникъ поджога самарскихъ мостовъ и не быль обнаруженъ, но всѣ стали обвинять въ томъ гетмана Самойловича, что совпадало и съ видами начальника русскихъ войскъ и съ желаніями малороссійской генеральной и полковой старшины: первый, испытавъ неудачу въ походѣ на Крымъ, выискивалъ лицо, на которое можно было-бы взвалить всю тяжесть отвѣтственности за несчастный походъ; послѣдніе, ненавидя гетмана за его корыстный и надменный нравъ, давно искали случая, чтобы избавиться отъ него ...» недруги Самойловича написали «доношеніе объ измѣнѣ и неистовствѣ гетмана къ великимъ государямъ …» [4]. Після обрання гетьманом Мазепи усобиці не зникли, а навіть посилились, наближаючи трагічну розв’язку для козацтва в русько-шведській війні [5].
               В «Слові» тема усобиць має вигляд дерева умислу: коріння  - це усобиці князів, які приводили до агресії половців; крона - це усобиці русів і половців, які приводили до агресії монголо-татар. Автор «Слова» натякає на гроші і брехню, як інструменти  збурення внутрішніх конфліктів. Підкуп і провокація були в основі усунення від влади Самойловича. Як Голіцин був в опалі, то Мазепа признався Петру 1 скільки грошей платилося за місце гетьмана.
               Обмеження автономії гетьманщини, козацьких прав і вольностей, послідовно проводилось державниками Росії. Заміна Самойловича (йому не простили його претензії на фінансову самостійність) на Мазепу збільшила соціальну відстань між козаками і гетьманом. Але слабкість української автономії нашкодила і самій Росії, бо стала однією з причин поразки Петра 1 від турецьких військ на Пруті, і  як наслідок, змушена була змінити геополітичні орієнтири з Чорноморського напрямку на Балтійський [5].
               Козацька доба успадкувала від Київської русі і загальну політичну структуру суспільства, розділеного на партії прокримської (прополовецької) і проросійської (провізантійської) направленості. Політичний і родовий симбіоз чернігівців і половців міг породити проміжне кочово-осіле середовище, з якого виникло українське козацтво. Таким чином феномен козацтва можна пояснити культурним і етнічним взаємопроникненням осілих і кочових племен яке існувало з давніх часів.
               Антична Україна. Невдалу воєнну кампанію князя Ігоря автор «Слова» пов’язує також  з далекою гото-антською війною в IV столітті  на півдні України. Як князівські усобиці відкривали ворота Європи для монголо-татарської агресії, так і гото-антський конфлікт призвів до гунської навали [6]. 
               Тактика кримського походу 1687 року. В поході князя Ігоря половці, ймовірно, підпалили степ і змінили напрямок руху війська на схід. Вони програли русам перше зіткнення, щоб заманити їх війська в глибину степу, де русів чекали війська  об’єднаних кочових орд. Війська князя Ігоря були оточені і за три дні боїв були розбиті (11 травня 1185 року).
З опису підготовки до походу 1687 року випливає, що про таку тактику кочівників знали козацькі війська. Російські війська, починаючи з Рильська, йшли на з’єднання з козацьким військом і рухалися в бойових порядках, які можуть стати легкою здобиччю кочового нападу. Князь Голіцин ігнорував всі застороги як своїх військових так і козацтва. В поході 1185 року війська Всеволода, йшли на з’єднання з військом Ігоря теж через Рильськ.
               Продовження руху російсько-козацьких військ через спалений степ (при виснажених від поганої води людях і відсутності достатнього корму для коней) загрожувало оточенням військами кримського хана. На нараді, разом з козацькою старшиною, було прийнято рішення про припинення походу і повернення військ назад.
               Літературні джерела. З епохи Київської Русі до нас дійшло єдине літературне джерело про похід проти кочівників – «Слово о полку Ігоревім».  Про кримські походи XVII-XVIII віків збереглися народні думи. Про похід 1687 року окремої думи не існує. В деяких думах згадуються імена керівників кримських походів - Голіцина (…іди ж ти, Голицину, іди ти горою, а я піду з москалями услід за тобою… з думи «Наварили ляхи пива, та не шумували»). Вдала ремінісценція про ляхів в народному виконанні - це плани Речі Посполитої піти з походом на Крим ще від часів Вишневецького. Тоді були зосереджені значні сили козаків на січі стараннями короля, які в результаті стали центром визвольної боротьби проти польської шляхти (в союзі з Кримом). Такий крах підготовки до польської кримської кампанії в минулому, можливо пояснює нерішучість Голіцина в двох своїх походах. В згадуваній думі є такі слова: «Восточний цар на Вкраїні не діймає віри, посилає Голицина, щоб не було зміни».
               Одна з проекцій синхронії в згадуваних джерелах є подвійне затемнення Сонця з опису походу на половців і подвійний підпал в кримському поході. В першому випадку це фантазія автора, а в останньому це звіт про реальні події. В поході 1687 року приймав участь І. Мазепа – майбутній гетьман. Мазепа і князь Ігор, як діячі з невдалою кар’єрою, в майбутньому, стали персонажами багатьох творів мистецтва  вітчизняної і світової культури.
Економіка. Головна причина експансії кочівників в часи Київської Русі - це зміщення головних торгових магістралей до Середземного моря внаслідок хрестових походів на Близький Схід (і як наслідок -  економічний занепад князівської держави). Ймовірно, що князь Ігор своїм походом намагався прорвати економічну блокаду і через половецьке поле дійти до Криму для відновлення Тмутараканського князівства. Але такий задум мав би успіх при несподіваному нападі. Це могло бути причиною підготовки походу без відома київського княжого столу (як провізантійської партії). Але разом з тим, князь Ігор зірвав загальноруський похід, який планувався київським князем. Половці ж добре підготувалися до зустрічі і їм, з невідомої причини,  були відомі плани нападників.
Українське повстання проти Польщі в XVII віці, в економічному плані, теж було блокадою тих самих торгових магістралей із варяг в греки. Самоізоляція України від західних ринків зробила відсталу Росію її головним економічним партнером. Тепер вони разом шукали доступ на світові ринки через вихід на Чорне море шляхом організації кримських походів.
Оборонне значення походів теж диктувалося кризовим економічним станом, де на перший план виходили не товари, а работоргівля. Як в XII віці, так і в XVII-ому набули поширення напади на мирне населення  з угоном в полон як челядь або ясир. Повстання бідноти проти бояр і ростовщиків в XII віці і козацькі війни в XVII віці демонструють гостроту соціальних відносин аж до радянських часів [7].
Висновок. Сума обставин обох історичних подій вказує на спільність в військових, політичних і економічних традиціях. Походи проти кочівників в XII віці і кримські походи в XVII віці мали оборонне тактичне  і наступальне стратегічне значення для відновлення старих торгових магістралей і повернення відповідних територій. Порівняння обставин походів 1185 і 1687 років вказує на подібну синхронію. Аналіз такого порівняння схиляє нас до версії про кримську направленість походу князя Ігоря до Тмутаракані, і можливу редакцію історичних джерел.
Після цих невдалих походів починаються фінальні стадії як для Гетьманщини, так і для Київської русі. Суспільство, розділене внутрішніми усобицями, завжди програє. Заклик автора «Слова о полку Ігоревім» до єдності не був почутий ні в часи перед монгольською навалою, ні перед русько-шведською війною. Влада обставин перемогла людську волю, а історичні уроки були забуті у війнах пристрастей.

Читання Шевченко
kovalskyhistor
Недавно 24 березня 2016 року в 21-00 проходжу через Майдан, і бачу, вперше, як людина біля колони читає вірші Шевченка. Але таке зівпадіння, бо якраз в мене серед книжок була власна книга про декламацію Шевченка. Очам своїм не повірив в такий збіг обставин. Підійшов і на скоро подарував книжку, і побіг далі бо мене ждали. Але автор рішив мені прочитати вірша. Відверто скажемо не кращого вірша, але прочитав. До речі в своєму виданні якраз наголошую що в Шевченку не головне те що перчене,
До невеликої книги такий вступ.
Ця книжка навчить Вас декламації віршів Шевченка на прикладах майстрів слова. Приводяться тексти відомих шедеврів декламації які присутні в інтернеті і на відеозаписах, в яких правильна інтонація, глибоке чуття і сила змісту.
            Богдан Ступка декламує Шевченка віршем “Чи то недоля, та неволя”, який став ключем до розуміння творчості поета.
                                               Ви тяжкий камінь положили
                                               Посеред шляху... і розбили
                                               О його... Бога боячись!
                                               Моє малеє, та убоге,
                                               Та серце праведне колись!
Розбили серце - Бога боячись, чи розбили Бога - боячись праведного серця поета? Палітра смислів дає пластику твору,  який мов стежка життя поета постає перед очами читача.
            Іншим поводирем в творчість поета є Анатолій Паламаренко, який декламував близьку до гумористичної манери поему “Сон”. Його відбірка віршів “Думи мої” сприймається за єдиний епічний твір. В його виконанні твори Шевченка мають особливу гостроту і навіть власну редакцію.
            Відомий спортсмен Андрій Шевченко в одній з телепередач прочитав вірша зі шкільного курсу “Якби ви знали паничі”. Його виконання було не зовсім за текстом, але гармонії вірша він не порушив.
            Кожне покоління відкриває для себе свого Шевченка від його молитви в далеких степах і пустелях за народ свій убогий. Босоногий геній - так називав Шевченка В. Хлєбніков, який теж повз Каспію мандрував мов дервіш в Персію, як босоногий Толстой зустрічав схід сонця після Будди в надії на кращого бога.
            Шевченко як з'явище виник в родах мови простого народу і убогості її збереженої культури. Ці роди дали страшні картини і сюжети, але не страшніші стріл монгольських, пушок петровських, заборон царських і шляхетських, а були ще забуті часи грецькі, римські, готські, скіфські.
            Головна тема Шевченка це Україна як світ, як райське місце, де плодюча земля, щедра і дивна природа, ліси зі звіриною, річки з рибиною - місце як апофеоз Божого творіння. І, в цьому раю, люди живуть по скотським законам, бо є такі, яким такого раю мало, їм подавай ще й золото, багатства, розкоші. Довго такі тягнуть жили з народу, в хомуті буцім-то богоданного закону, поки не лопне його терпець і змете він облуду з землі і хоч день, чи місяць, чи рік поживе в волі як пташка, що вирвалась з клітки, як каторжний з каземату вдихне повітря свіжого. Бо народ не читає те, що кимсь написано як все повинно бути, бо сонце встає не за куском хліба, бо річки течуть не під батогами. Споконвік на цій землі не було рабства і воля тут був закон. Хто родився під тиранами, під поводирями, під фараонами і цезарями, і генеральними секретарями нічого не розуміють в цьому. Так лише поставив питання про український народ великий геній, але відповіді не дав - надію лиш в серця заронив. Час ждав нового генія, і він прийде - це буде Іван Франко.
            На солдатчину поета як на Голгофу відрядили в вік Христа. Тому його шлях це шлях древній і відомий з низин старозавітних на канівську гору до невмирущої слави. Але зі славою є і трагедія його творчості. Він йшов старозавітним шляхом і так з нього не вийшов (лукавий сильний - як казав Гоголь).  Його доля це маленька копія долі українського народу,  бо шлях до волі виявився надто тяжким для сил однієї людини. А тому Україну ще чекали нові Голгофи, нові страждання і муки порвати духовні кайдани. На лівій руці кайдани порвали, мучать вони ще праву руку - не дають обнятись браттям заради майбутнього. Лукавство яке так обплутало наше життя ми можемо побороти лише разом, іншого шляху нема.
             Ключем для розуміння Шевченка є його твори зрілого періоду, в яких він ставить питання боротьби за волю і чистоту душевну. Бо поки боролись за волю на землі, загубили її на небі - а пропало все. Той камінь який поставили лукаві і сьогодні не подоланий. Чи потрібна нам воля крадена, воля зради, воля братовбивчої війни на неправедних шляхах?  Влада свого над своїм,  а над ним чужого, а над чужим нелюда: то якою є людина, питає поет, і що є "стяжінням" образа Божого людиною?
            Який є Шевченко сьогодні? Чи він досі в руслі національної політики сталінської епохи?  Ця книга для тієї дуже малої аудиторії які не спрощують серйозні речі, знають ціну справжній досконалості, а головне люблять поета не як  жертву, не за елегії народу, а за уроки - тяжкі і суворі. Чи доводилось вам читати  українську  літературну критику, цей інструмент, який відбілює творче полотно, робить його чистим? Крім Франка не знайшлось в Україні Бєлінського.
            В сім'ї новій, якою стала Україна, потрібен живий погляд на творчість поета. У нас поки панує  Шевченко сумнозвісних 30-х років - геній, але богоборець і глашатай бунтів.
            Великий зрозуміє великого найкраще. Роздуми Богдана Ступки про Шевченка це погляд нашої зрілості (записи актора доступні в відеосюжетах інтернетних ресурсів). Як побачити в поетові тіло, серце і душу, а не кам'яний знак жертви? Актор признається, що вірш “Чи то недоля та неволя” став для нього одвертістю, яку він довго шукав (декламував цей вірш незадовго як покинув цей світ). І чудо, актор оставив нам свого, - нового Шевченка в сім'ї новій, - трагічного, але живого.
Головним лейтмотивом творчості Шевченка є ідея української душі як захованого алмазу. В творі “Наймичка” поет показав, як мати ховала своє материнство, бо
...тяжкий камінь (гріха).. положила (недоля)  посеред шляху  її життя. Але є каміння яке давить національне сумління цілого народу. Саме тому Франко той камінь розбиває силою правди (з вірша “Каменяр”)
....Бо давить всіх один страшний якийсь тягар...
На шляху поступу ми лиш каменярі....
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу,  рівняєм правді путі...
Камінь вини за необдумані дії, камінь братовбивчої війни, камінь боргів лягають нам на душу і на долю як механізм рабства. Але світлі генії нам вказують шлях з висоти своєї творчості - даруючи передчуття щастя  України.

Гарантія українця на Україну
kovalskyhistor
Чи є в нас в кожного, гарантія що ми будуємо країну для України, і для українців? А в росіян для росіян? Нема.
Ми будували СРСР 70 років, фабрики, заводи, школи, освоювали землю і Сибір. А для кого?
Для частини олігархату  які зараз розпалили братовбивчу війну? Немає надії на майбутнє до теї пори, поки кожен не займеться державою, політикою, ідеологією, правосуддям - всім разом треба робити, а не вірити продажній брехні і надіятись на грошових клоунів. Подивіться, у нас уже нема загальноукраїнських видань з літератури, з науки, ще до спорту не дібрались. Колективна свідомість твориться не на кухнях, а офіційно і відкрито, це брехня  зі злочинцями ховаються. З брехнею поруч собі дорожче, звичка пристосуватись добра але буряк який захоче пристосуватись в палестиській пустелі висохне і зникне. Правда і істина це вода, якою живиться живе, за неї віддавали життя. Янукович під тиском смертей на Майдані відказався від влади, як цар Микола і де ми зараз? І що нас ще чекає під канонадами на сході, де тліє причина великої війни.
.

Про ситуацію в Україні
kovalskyhistor
Все гірше і гірше. Тобто постійний тиск на населення дуже різними інструментами. Вони їх міняють дуже вміло, і міняють місця застосування - тобто все всі розуміють і відчувають, але настільки це грамотно і з добрим фінансуванням робиться, що люди розводять руками - впроваджується думка що населення саме виновате. Це економічні негаразди, підвищення цін. кримінальний беспредел, захворювання і платне лікування  і все потроху, але постійно. Але є де зігнати злість - на кому відвести душу, на простих жителях Росії, які теж бідують і шаленіють від цін, на сепаратистах. Образ ворога робить нових святих, всі їх знають, всі їм моляться, в голові тільки вони, воно, він чи вона. Революція 1917 року ніколи не закінчувалася - вона продовжується - знищуються історичні пам'ятки, закривають академію наук, тонами на макулатуру здають літературу. Матюкання стало звичкою в транспорті. Статки частини олігархічної . ... виросли до небес.
Але є і надія. Революцію 1917 року підтримали майже всі - обмануті, революцію 2004 року вже менше - теж обмануті, евромайдан 2009 ще менше підтримали - теж обмануті. Приходить думка що тільки постійним поступом, постійною політичною, духовною, економічною роботою можна досягти доброї мети. Є багато законних способів виявити свою політичну волю. Всіх вони не переб'ють.